Вчора в Берліні відбувся фестиваль творчості, до якого були запрошені мігранти, люди з не німецьким корінням. Під вікнами театру де відбувався цей фестиваль вирували емоції. За збігом обставин там проходила демонстрація праворадикальної політичної партії AfD. Їй протистояв контр-протест небайдужих містян. Однією з тем демонстрації були мігранти і їх надмірна, на думку прихильників AfD кількість в Німеччині. "Правим" йшлось і про небажаних українських мігрантів, і про небажану допомогу Україні. В цей час українські мігранти, дорослі і діти, озираючись, пробирались повз демонстрацію до фестивалю, де вони згодом завоюють нагороди в усіх номінаціях, а наймолодша лауреатка матиме усього дванадцять років. Вона написала оповідання про свої відчуття і те що вона пережила в бомбосховищі в Україні, ховаючись від ракет і шахедів. І якщо на вулиці праворадикали мають як змагатись з прихильниками відкритої культурної політики, то в стінах театру праворадикалам змагатись важко, їх діти ще не мали досвіду бомбосховищ. Тож в стінах театру мультикультурність поки перемогла. Ось так Україна розділила одну німецьку вулицю.
Учорашні протести AfD під стінами театру була збігом, але не була випадковістю. Бо сьогодні Німеччина переживає вибори, від самого ранку люди парами, групками тягнуться до дільниць, це особливо помітно в передмісті де я мешкаю. Сьогодні Україна буде ділити усю Німеччину одним махом: і у ставленні до мігрантів, і у ставленні до озброєння та війни, і навіть у шляхах до відновлення економічної могутності Німеччини, що останнім часом відверто занепала. Серед німецьких політиків досі є ті хто прагнуть повернутись до дружніх стосунків з Росією і хочуть повернути німецькому промисловому виробництву дешевий російський газ за будь яку ціну. Навіть ціною України. Ось так Україна ділить сьогодні цілу Німеччину.
А що ж завтра? Завтра Україна буде ділити увесь світ. Якщо захоче.
О, якби ж то я жартував.
Річ у тім що саме завтра, до річниці масованого нападу РФ на Україну, 24 лютого, Організація Об'єднаних Націй буде розглядати резолюцію присвячену цьому нападу. А точніше дві резолюції. Першу подала Україна, де, у згоді з більшістю міжнародних партнерів, засуджує дії агресора. Ця резолюція за змістом відповідає тим, щоб ухвалювала ООН більшістю голосів у попередні роки. Тоді проти була власне Росія, і кілька її сателітів, вони подавали власні проєкти резолюції, що не знаходили підтримки. Цього року все буде трохи по іншому: до сателітів РФ приєднався новий і потужний - це США. Саме США, під керівництвом новообраного президента Дональда Трампа, подали цього року власну резолюцію до річниці нападу. В ній немає агресора, є лише жертви з обох боків. В ній немає про справедливість, лише про мир. За будь яку ціну, тобто ціною України. Станом на сьогодні Україна відмовилась знімати власний проект резолюції, як того вимагали США. А США не прибрали свій. І якщо нічого не зміниться найближчим часом, на світ чекає момент істини, він постане перед вибором: сила визначає право, чи право має силу? Це час тих, хто готовий купувати за будь яку ціну, і тих кому варто визначитись, яку ціну має верховенство права, демократичний вибір, суверенність?
Цей вибір вибір постане не вперше і можливі відповіді на нього добре відомі, від них не сховаєшся ні за кордоном, ні на горищі чи підвалі удома. Відповідати на ці питання - це та ще журбина, але сьогодні від них нікуди не дітись. А ставити їх буде власна совість і Україна.
