Часом рівень абсурду навколо настільки зашкалює, що здається ніби весь світ стоїть на слонах з черепахою. Але ні, якщо вже на те пішло світ - це повітряна кулька, яку слон тримає за ниточку своїм хоботом. Бо так було намальовано на стіні одного будинку в Берліні.
Сьогодні проходив повз цього слона і роздивлявся перехожих (слон досі не дає світові полетіти вище п’ятого поверху). Люди цієї вулиці не дуже привертають увагу, порівняно з деякими іншими місцями Берліна. Кілька сусідніх провулків повсякчас час заповнені туристами: на яке число у календарі не тицьни - нема поганого дня аби зробить селфі біля Чекпойнт Чарлі, пункту пропуску до радянської зони окупації. Бічні вулиці приймають потік офісних працівників і ввечері і зранку, кожного буднього дня, крім п’ятниці, коли всі роблять вигляд що працюють з дому. На одній з вулиць щодня, крім неділі, лунає українська мова - поруч відділення Нової Пошти, що відкрилось в Німеччині першим, буквально, відділення №1. А на твій вулиці, де слон тримає світ за хвоста немає майже нікого. Поодинокі мами з дітьми, йдуть у бік дитячого майданчика (власне, з нагоди майданчика тут і проживає яскраво розцяцькований слон), крім них хіба ще принагідні безхатьки, вони рухаються у напрямку метро, що наскрізь пропахло дьонер-кебабом.
Цього дня мені було по дорозі саме з безхатьками. Їх було не багато. Чи то дощ розлякав, чи то не по-прокидались ще. Власне була лише одна, з натяжкою. Віднести її до безхатьків, попри візуальні ознаки - такі як брудний одяг, немите волосся, непевну ходу, втомлене алкоголем обличчя - можна було лише формально. Вона була явищем в собі, найцікавішою особиною з тих що я бачив за останній час. Найбільше приваблювала в ній поведінка цілком вільної - тобто обмеженої лише власними слабкостями - людини.
Ось вона! Ось її “оу фак ю” пошепки. Воно прозвучало після того як вона запалила цигарку на верхній платформі станції метро Хеллешез Тор, обвела коротко поглядом людей що стояли поруч і зафіксувала їх німий і трохи боягузливий докір; потім спустилась, тримаючи в році відкриту пляшку з пивом, вниз, на вулицю.
Я побачив її хвилин за десять до того, коли вона ще йшла повз слона - не знаю яким чином той слон встрибує в кожне третє речення - ще без пляшки і цигарки. Коротко стрижене, фарбоване у фіолетовий колір, волосся, струнка фігура, бомжуватий але стильний одяг - це і є класичний Берлін. Тільки тут, в певних кварталах, безхатьки та наркомани виглядають так, наче кожен з них як не Девід Боуі (нехай спочиває з миром), то принаймні його хлопець або дівчина. Але найбільш берлінською її робила хода, вона їшли немов на церемонію вручення Оскар, або принаймні на Берлінале. Так ходять моделі на подіумі, актриси у фільмах і жінки у мріях не обділених фантазією чоловіків. Я навіть роззирнувся довкола, щоб пересвідчитися у відсутності кінокамер, але ні, самі лише мами, діти і кілька пар, що тримались за руки.
Я спробував уявити кого вона могла б тримати за руку. Можливо слона. Якби він мав руки. Або хоча б на секунду звільнив свій хобот від відповідальності за увесь світ.
