"Говорити - погана звичка".
Щось таке обов'язково написано в одній з печер рукою, часів неоліту.
Виглядає воно звісно як олені, які тікають від мисливців, які тікають з дому, щоб вполювати оленів. Але зміст саме такий: "Говорити - погана звичка".
Мудрі мисливці неоліту, вони передбачили ще тоді.
В наш час все швидше, навіть часу для наскельних малюнків не лишається.
Раз дав слабину і ти вже "підсів". Ти в каналізації слів.
Легко звикнути до говоріння. Легше ніж до пива.
Тим більше, що користь, на відміну від пива, наче очевидна.
Воно ж бо як інакше зрозуміти "що з людиною?", якщо не задавати їй питань.
Хто ж його знає, що там відбувається в тій голові? Правильно?
Правильно. Ніяк. Тільки говорити.
Мобільні телефони, смартфони, соціальні мережі, скайпи, гуглтоки..
В цьому світі в тебе немає шансів.
Ти приречений говорити. Тож ти звикаєш до слів.
А заразом звикаєш більше довіряти словам, ніж власним відчуттям.
Поступово забуваєш, якою цінністю є люди з якими можна приємно, затишно і цілком зрозуміло мовчати. Згадуєш про це зрідка, коли серед нескінченної каналізації слів, раптово, прямо над головою трапляється необережно відчинений люк і в телескоп каналізаційної шахти стає видно, як дивиться на тебе беззахисне синє небо.
"Та..." - скажеш скептично, - "чого його ото город городити?
Говоріння - це взагалі, можливо, найбільш людяне з того що в нас є!"
Все вірно. Тож говорімо. З рештою, як ще ми б навчились цінувати своє, несподіване небо.
https://www.youtube.com/
Щось таке обов'язково написано в одній з печер рукою, часів неоліту.
Виглядає воно звісно як олені, які тікають від мисливців, які тікають з дому, щоб вполювати оленів. Але зміст саме такий: "Говорити - погана звичка".
Мудрі мисливці неоліту, вони передбачили ще тоді.
В наш час все швидше, навіть часу для наскельних малюнків не лишається.
Раз дав слабину і ти вже "підсів". Ти в каналізації слів.
Легко звикнути до говоріння. Легше ніж до пива.
Тим більше, що користь, на відміну від пива, наче очевидна.
Воно ж бо як інакше зрозуміти "що з людиною?", якщо не задавати їй питань.
Хто ж його знає, що там відбувається в тій голові? Правильно?
Правильно. Ніяк. Тільки говорити.
Мобільні телефони, смартфони, соціальні мережі, скайпи, гуглтоки..
В цьому світі в тебе немає шансів.
Ти приречений говорити. Тож ти звикаєш до слів.
А заразом звикаєш більше довіряти словам, ніж власним відчуттям.
Поступово забуваєш, якою цінністю є люди з якими можна приємно, затишно і цілком зрозуміло мовчати. Згадуєш про це зрідка, коли серед нескінченної каналізації слів, раптово, прямо над головою трапляється необережно відчинений люк і в телескоп каналізаційної шахти стає видно, як дивиться на тебе беззахисне синє небо.
"Та..." - скажеш скептично, - "чого його ото город городити?
Говоріння - це взагалі, можливо, найбільш людяне з того що в нас є!"
Все вірно. Тож говорімо. З рештою, як ще ми б навчились цінувати своє, несподіване небо.
https://www.youtube.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар