Репортаж для Самовидця: Президент помер або Дилема поверення

В гелікоптері, в "Хонці", в літаку,
На полюванні, в бункері і в сауні
Він думку думає самотню і важку:
"Чи вистачає мікрофлори мікрофауні?"

Андрій Бондар

Президент помер. Він дізнався про це в Горіховій залі свого маєтку, коли вийшов з бані.

Тільки вчора він завершив виснажливе для його віку - президенту йшов шостий десяток - службове відрядження, і от сьогодні, як нагорода, його чекала давня любов - угро-фінська баня. Нервозність багатогодинних перельотів, крижана ввічливість воскових посмішок, напруга довгих розмов з маленькими людьми про великі гроші, колючі натяки, десятки, сотні колючих натяків - все це було розбито вщент і втекло у каналізацію під могутніми ударами березових віників. 

Невдовзі, коли було завершено усі процедури, солодка знемога, а потім і товстий махровий халат огорнули президентське тіло. Він ще мав на собі залишки тої, любої йому, знемоги, коли ватні президентські ноги винесли його разом з халатом і хмарою пари з бані безпосередньо до Горіхової зали. Там на нього вже чекала новина, яка змусила спершу завмерти, а потім і впасти в одне з розкішних різьблених крісел. Тих самих крісел, що, як казали ті, кому пощастило стати гостями Горіхової зали, надавали їй відчуття княжого покою.

Без макіяжу телеефірів, без необхідності випромінювати позитив, у ці хвилини співгромадяни ризикували не впізнати свого "турботливого батька" - глибокі зморшки різьбили обличчя президента ще більш зухвало, ніж завжди. Так, наче цей похилого віку чоловік, був звичайним водієм сміттівозу в Англії, або збирачем польських полуниць. Або будівельником на заробітках в Москві. Кутики рота, опущені вниз, своєю примхливою відвертістю пасували до зморшок значно більше, ніж штучні посмішки публічних виступів. Справжньості посмішкам не бракувало лише на полюванні, при застільній пісні, або в бані, де березові вінки дозволяли забути про все.

У Варшаві вона жила вже четвертий рік. Перші роки пройшли під знаком "навчання-робота-дисертація". Відсутність україномовного кола спілкування зіграла свою позитивну роль у вивченні мови польської: вона опанувала її протягом перших трьох місяців. Якби від початку вона мала хоча б половину тої кількості друзів-українців, які прийшли з нею на різдвяну ковзанку сьогодні, польська навряд чи б далась їй так швидко. Цього разу на площі Ринок, що у самому центрі Старого міста, не було ні звичних ресторанних столиків, ні різдвяних яток - лише ковзанка, що займали третину усієї площі. Люди обступили огорожу ковзанки з усіх боків, спостерігаючи за ковзанярськими успіхами своїх друзів або рідні.  Поки друзі стояли в черзі, вона присіла поруч, на одну з лавчок.

- А в мене такі самі! - пролунало польською біля неї. Дівчинка семи-восьми років, що сиділа неподалік на цій же лавці, показала на своє взуття - сірі черевики марки Уггі.

- Так, справді! - відповіла вона і посміхнулась, - вони дуже теплі і зручні, правда?

- Так, дуже - промовила дівчинка, - Я тут чекаю дядька. Він он там, у черзі стоїть. Вже, мабуть, цілих дві години його чекаю.

Дівчинка наморщила лоб і театрально зітхнула.

- А я чекаю на друзів, вони теж у черзі стоять. Як тебе звати?

- Нікола. А тебе?

- Оксана.

- Хм. Яке дивне ім'я. - протяжно промовила дівчинка.

- Воно українське. Я родом з України, - пояснила Оксана.

- Справді?! - вогники небезпечної цікавості заблестіли в дитячих очах. - А скажи щось по-українськи! Як буде по-українські.. ковзанка? А черевики? А небо? А як буде будинок?...

Питання накрили Оксану мов снігопад, якого так бракувало в ці різдвяні дні. Пройшло кілька хвилин і Нікола, задовольнивши цікавість, змінила тему.

- Що тобі подарував Миколай?

- Те, що ось зараз на мені: шарф, берет.. -  Оксана перелічила усі подарунки і запитала: - А тобі він що приніс?

- Фріскі і айфон. Фріскі це така іграшка, сова. - пояснила Ніколя, і немов пригадавши, додала: - І ще uśmiech!

Оксана, здивовано перепитала: - "Посмішку"? Яку "посмішку"?

- Ну, яку.. звичайну посмішку, - Ніколя зосередилась і спробувала посянити, - розумієш, коли Миколай приніс мені подарунки, я зраділа і в мене з'явилась посмішка.

***

Дев'ятнадцять відряджень за рік і ще одне попереду. Разом це десь сто годин, або чотири дні у повітрі. Додати до цього ще близко двадцяти днів на чужій землі. Виходить робочий місяць на чужині за рік. 

У країнах на захід від державних кордонів приймаючій стороні погано вдавалось приховати своє справжнє ставлення до поважного гостя: бездоганна точність дотримання норм етикету, багатий досвід самоконтролю і акторської майстерності маскували огиду тільки від телекамер, але не від інстинктів президента. Інстинкти були родом з українського Чикаго, виховані за часів, коли наявність "чуйки" була тою еволюційною перевагою, яка відділяла живих від мертвих. 

У країнах, що лежать на сході, домінувало презирство різного ступеню тяжкості. Погано замасковане, воно повсякчас визирало з дрібниць. Простіше кажучи, на сході з президента насміхались. Можливо, вони думали, що він не помічає, можливо, їм було всеодно, але правда в тому, що він помічав, і йому було не всеодно.

Якщо попердня кар'єра чогось навчила президента, так це терпіти насмішки сильних. Урок полягав у тому, що сила не вічна, а насмішки не забуваються.  І президент довів, що добре засвоїв цей урок - його життєвий шлях встелено керівниками, політичними противниками і друзями, які, дозволивши собі насмішку, були знищені в той, чи інший спосіб. Втім, цього разу підстав сподіватись на успішну помсту "східним" друзям не було жодних - ні нині, ні колись в осяжному мабутньому.

Дати собі раду з реакцією заходу президенту було складніше. Загалом є люди які легко ігнорують чужу огиду, оскільки, часто, мають практичне, прагматичне мислення. Але такі люди зазвичай не оздоблюють коштовостями свій нужник. Інша справа коли життєвий шлях (той самий, який так рясно устелено тілами ворогів) прямує до визнання і статусу, коли те визнання, яке не можна купити, здобувається силою влади, тоді ігнорувати щось таке, як чужа огида до власної персони, буває дуже важко. 

В аеропорту міста Цюріх закінчується посадка на літак компанії Swiss Airlines. Літак полетить до Чікаго. Це новенький Airbus A340-330: шестидесятиметровий лайнер, здатний перенести на той бік Атлантики більш, ніж дві сотні людей. Просторніший, ніж літаки внутрішньоєвропейських напрямків, оскільки має шість рядів крісел і цілих два коридири між ними, але не такий просторний, як приміром двоповерховий Boeing 747-400. Пасажири, що запізнились, поспішають зайняти свої місця. Серед тих, хто запізнився, високий, худорлявий хлопець, що виглядає років на двадять п'ять чи, може, двадцять сім. Він пробирається лівим коридором з чималим ранцем на спині і сумкою для фотоапарату через плече. У одній руці тримає квиток з номером ряду і місця, а іншою перебирає по спинкам крісел. Час-від-часу позирає у гору, на секції для багажу,  роздивляючись номери. Проходячи повз ряд, у якому сиділа смаглява дівчина, хлопець зупинився. Дівчина саме витягнула книжку з нутра свого наплічника і трохи вибилась з сил, намагаючись закрити наплічник, тримаючи одночасно і його, і книжку в руках.  Хлопчина декілька раз перевів погляд з власного квитка на номер порожнього крісла і назад, кинув довгий погляд на дівчину і рушив далі, але вже без попереднього ентузіазму, раз-по-раз озираючись на смуглявку. 

Командир екіпажу дав команду на зліт. Літак відривається від землі. Це хвилина напруги, її добре видно на обличчях пасажирів. Напруга з'являється навіть у тих, хто має за плечима не один десяток трансатлантичних перельотів. Тим часом літак вже набирав висоту. Не пройшло десяти хвилин, як він ліг на курс і командир екипажу відмінив сигнал "застібнути ремені безпеки". Користуючись спокоєм і відсутністю повітряних ям, пасажири почали вмощуватись в кріслах - попереду було десять годин перельоту. Полегшити одноманітність була покликана відео система, що розміщувалась напроти кожного крісла. Фільми, серіали, записи телепередач, музика і навіть простенькі ігри - традиційний набір, доступний пасажирам на машрутах Європа-США. Наслідуючи приклад інших, худорлявий хлопчина теж спробував увімкнути свою відео систему. За кілька хвилин, очевидно не задоволений результатом спроби, він натиснув кнопку виклику стюардеси:

- Моє відео не працює, - сказав він досить пристойною англійською, в якій відчувалась дивна суміш американського і слов'янського акцентів, - його можна полагодити?

- Один момент, - стюардеса зникла, але невдозі повернулась, - можу запропонувати вам пересісти на інше місце.

Секундне вагання і хлопець погодився. Забравши наплічник та фотоапарат він попрямував за стюардесою.

- Можете сісти тут, - промовила стюардеса і розвернулась.

- Дякую, - ледве зміг прошепотіти їй навздогін.

Глос зник не випадково, з тої ж причини, через яку пришвидшилось серцебиття хлопчини - його новою сусідкою була смуглявка.

- Привіт, - він знітився, і запитав трохи недоречно - можна тут сісти?

- Так, будь ласка. - в її англійській відчувався ледь вловимий м'який акцент.

- Мене звати Олександр, - він протягнув руку.

- Нурія, - хлопець здивовано зиркнув на жіночу долоньку, яка міцно стиснула його, вдвічі більшу за розміром.

- Можеш повторити, будь ласка? Урія? - перепитав він.

- Ні, Нурія, перша "Н", це каталанське ім'я. Я з Барселони.

- Красиве ім'я. Ніколи не був у Барселоні. Але давно хотів туди потрапити, - дівчина посміхнулась, але нічого не відповіла і хлопчина замовк на якийсь час.

- Ти літала раніше через Атлантику?

- Ні. Це вперше. А ти?

- Так. Трохи. Восьмий раз за останні пів року.

- Це багато! Через роботу?

- Так, працюю в США, але мушу повертатись кожні два місяці додому. Якісь нюанси в податковому законодавстві - моїм роботодавцям так вигідніше. Буває повертаюсь на день-два і назад, в Америку. Один раз вийшло так, що в польоті провів більше часу, ніж вдома.

- Твої батьки, мабуть, скучили за тобою. Мої теж будуть скучати. Я їду на стажування на рік. Напевно не зможу прилітати додому - це дуже дорого.

Запанувала тиша. 

Пізніше вона запитає, чому у "Олександр" на початку "О", а він розповість, що родом з України. Вони дізнаються, що він спеціаліст по інформаційним технологіям, а вона біолог, займається пошуком ліків від раку і скалолазанням. Дізнаються і те, що у кожного кінцевим пунктом призначення є не Чікаго, а Денвер. Їх виліт з Чикаго затримають на декілька годин, а потім вона засне на його плечі, перед самою посадкою у Денвері. Пізніше вони зустрінуться знову і цілий день блукатимуть незнайомим містом. 

Пізніше він почує в її шепоті "t'estimo".

***

На схід, саме туди вело президента його наступне відрядження, у Москву. Метою була зустріч з іншими президентами сходу і ніхто - ні міністри, ні прем'єр-міністр, не могли поїхати туди замість нього. Просто тому, що, все ж таки, саме він був президентом. Як казав колись один з героїв фільму "Пропала Грамота": "А я все ж таки староста". Якщо точніше він казав так: "Знаєш, в мене мало імущества, а я все ж таки староста. То ти передай цариці.." Президент міг дозволити собі багато розкішних речей, послуг, відчуттів, але саме цієї роскоші - відправити до цариці посланця-козачка з вісточкою про власний майновий стан - він дозволити собі не міг. Цього разу доводилось бути самому собі козачком. 

Захоплення від перспективи московської поїздки применшував ще той факт, що з попередніх відвідин президент вже привіз домовленість про кількамільярдну позику, перша частина якої мала надійти ось-ось, цими днями, ще до його наступного візиту. Привіз він також вигідні умови для бізнесу своїх знайомих ("кожній сестрі - по намисту"), прихильність яких була все ще важливою для президента. Під час минулого візиту він отримав все, що міг отримати, і візит новий не віщував нових новорічних подарунків. Подарунком радше був він сам. Подарунком, на який чекали під головною новорічною ялинкою у місті Москва. Кому міг знадобитись цей дідуган, який пережив вже і першу, і другу свою молодість? Для чого? 

Потрібен насправді був не він, потрібен був президент. Тому що минулий візит був зустріччю президентів, на якій один президент зробив цінну послугу іншому. Нині цей, інший, президент мав відпрацювати, або радше почати відпрацьовувати послугу, надаючи послуги у відповідь. Після того, останнього візиту, до звичного списку президентських обов'язків додався ще один - бути готовим до послуг.

Сувенірний знімок зроблений в музеї Мауріца Корнеліса Ешера, на відміну від аналогічних сувенірів, приміром, з США, не містив жодних позначкок, логотипів чи водяних знаків. Виглядав як звичайна фотографія. Тільки придивившись уважніше, можна було побачити диспропорції у розмірі людей. На фото було двоє дівчат у кімнаті з білими стінами і підлогою, наче шахівниця, у чорну і білу клітку. В дальній стіні кімнати містились два декоративних вікна. Кімната трохи чудернацька, але нічого осбливого. Особливими були дівчтата: одна з них, Олеся, була гігантом, поруч з іншою, яку звати Тоня. На фото Олеся завмерла у театральному жесті, намов намагаючись злякати подружку, яка зображала не менш театральний переляк. 

Для Олесі і Тоні це була перша спільна подорож. Олеся знайшла Тоню випадково на одному з сайтів, де українці шукають собі попутників. Кожна з них вже бувала в Нідерландах раніше, тож було вирішено провести більшість часу в такому місті, яка ні одна, ні друга ще не відвідували. Ним стала Гаага. Оскільки подорож відбувалась взимку, список розваг був обмеженим. Зокрема "відпали", такі популярні розваги, як прогулянки морським узбережжям (не зважаючи на м'яку зиму, холодні північно-західні вітри пробирали до кісток), а також знаменитий парк мініатюр Мадуродам (його як раз зачинили на зимню реконструкцію). Залишались музеї, один з яких і подарував дівчатам фотографію-парадокс, створену на основі одного з малюнків Ешера. 

Олеся марила Європою вже давно. Особливо північною її частиною. Нідерланди, Бельгія, Німеччина, Англія, Данія, Скандинавські країни і меншою мірою Прибалтика - країни в яких, як вона розповідала своїй новій знайомій, вона могла б працювати, жити, і залишитись назавжди. Переїхати працювати в Європу було не простою задачою, Олеся мала хорошу роботу в Україні і кількарічний досвід у своїй галузі, якою був продаж складного програмного забезпечення. Їхати збирати полуниці, або, приміром, доглядати худобу на фермі - це було завеликим копромісом для людини, яка знає собі ціну. Тож вона шукала і чекала слушної нагоди.

Після повернення з Нідерландів пройшлов вже декілька місяців, Тоня все рідше отримувала звістки від Олесі. Випадкові подруги губились, все більше віддаляючись у вирі дрібних життєвих подій. Тим несподіваніше було отримати одного дня повідомлення від Олесі з текстом: "Привіт! Можеш мене привітати! Я переїжджаю в Швецію, Стокгольм :) Знайшла хорошу роботу". Через два дні за кавою Тоня змогла вдовольнити свою цікавість.

Виявилось, що Олеся вже місяць працює на нову компанію з головним офісом в Швеції. Встигла побувати з тижневим відрядженням в Естонії, а нещодавно отримала пропозицію переїхати в Швецію. Текст контракту вже надіслали для ознайомлення і Олеся вже його підписала. Платня непогана, як на наші ціни, але за мірками Швеції нічого особливого. Робота звична, та, яка завжди подобалась - продажі. Обговоривши шведські ціни, потім шведок, а на останок і шведів, які в одному з свіжих опитувань були визнані найгарнішими серед європейських чоловіків, дівчата розбіглись - кожна у своїх справах. 

Їх наступна зустріч відбулась швидше, ніж кожна з них очікувала. У розпалі приготувань до літньої відпустки Тоня знову отримала повідомлення від подруги, про яку вже встигла забути: "Привіт. Я повернулась в Україну. Якщо маєш час, можемо зустрітись". Тоня вагалсь з відповіддю - до від'їзду на грецький курорт залишались лічені дні, але цікавість взяла гору.

Олеся виглядала спокійною і значно менш емоційною, ніж під час попередньої зустрічі. Виявилось, що мрія дівчини втілилась по-іншому, ніж та собі уявляла. Пропрацювавши місяць в головному офісі, в Стокгольмі, Олеся відчула, що увага директора компанії до її особи починає перевищувати норми, прийняті корпоративним етикетом. Деякий час їй вдавалось ігнорувати натяки, але коли після однієї з нарад директор поставив її перед вибором - повернутись додому або погодитись на уікенд удвох - Олесі довелось дати однозначну відповідь. Наступного дня на робочому столі її чекав конверт з квитком додому: її контракт було скасовано, а своє помешкання, яке де юре орендувала компанія, вона мала залишити впродовж двадцяти чотирьох годин. Як потім розповіли Олесі колеги, така ситуація була не першою в компанії. Їй навіть назвали тих співробітниць, які не відмовили і зберігли своє робоче місце. Серед них були як шведки, так і іноземки. "Така вже економічна ситуація зараз, - знизували плечима колеги,  - Хорошу роботу знайти дуже важко".

 - Просто, щоб ти собі уявила, - розповідала Олеся подрузі, яка заворожено дивилась на неї широко відчиненими очима, - йому десь близько семидесяти, лисуватий, середнього зросту, трохи нижчий за мене. З такими товстими пальцями. Брр..

Олеся скривилась.

- Я тоді тільки почала вчити шведську, але їхнє jag vägrar вилетіло з мене швидше, ніж я встигла про це подумати.

Вже прощаючись з подругою, Олеся додала.

- Доречі, а шведи виявились не такими як я уявляла. Вони насправді, як ті іграшки Кен. Ті що разом з Барбі були, пам'ятаєш? Якісь зовсім без емоцій. Наче пластмасові.

***

Як же не хочеться повертатись назад, до Білокам'янної. Помічники президента метушливо вирішували якісь проблеми, а він думав про те, як йому не хочеться летіти. Помічники виростали мов з під землі або дзвонили, а він намагався забути про все, що знаходиться за межами поточного дня. Вони виливали на голову інформацію відрами, щось пропонували і питали "Харашо?". Щоразу більш в'язка тиша наповнювала паузу після цього запитання. "Харашо" чули вони, мов ехо у відповідь і зникали або кидали слухавку. Поспішали виконувати. Доповідали про виконання. Вітали один одного.

До свого попереднього візиту, президент навіть намагався брати в цьому активну участь. Він чемно лякався слова "міль'йон" і піднімав брови, що в звичних обставинах вдавалось йому не часто, оскільки вимагало певних зусиль.  Він осипав матюками підлеглих, запускаючи цим складні тонізуючі процеси в їх організмах.  Він навіть погрожував, що сам займеться ситуацією, чим провокував серед свого оточення загострення гуманізму, жалість до ситуації і бажання за будь яку ціну не допустити такого розвитку подій. 

Але це було до, а от після попередгнього візиту президента все, що підлеглі чули від нього - це ехо. Харашо? Харашо. Ладно? Ладно. Пріступаєм? Пріступайтє. Його ще запитували. Проте, він відчував, думки президента вже не мали значення. "Чуйка" ніколи не підводила його. Президент повернувся з останнього відрядження, зайшов в останню баню і помер. 

Замість президента, з угро-фінської бані вийшов заробітчанин. Думки заробітчанина були далеко. Напевно десь там, де він все ще був президентом. Або якщо заробітчанином, то хоч трошки щасливішим.

Варшава, Київ. Грудень 2013.