Будова організму вашого покірного слуги влаштована таким чином, що для підтримки настрою, а значить і життєдіяльності (бо коли настрій нагадує відходи життєдіяльності, тоді і продукти життєдіяльності від відходів не сильно відрізняються) йому потрібна регулярна доза солоденького. Комусь треба адреналін, комусь настрій піднімає бабло або важка фізична втома, а от мені дайте тістечко посадіть біля шклянки з чаєм (зелений, без цукру) і є високі шанси, що через десять-п'ятнадцять хвилин, на тому місці де ви мене залишили, ви знайдете цілком задоволену собою і життям людину. Втім для для того щоб розпочати процес перетворення солоденьке не обов'язково їсти. Принаймні ротом. Відлига серця і душі стартує ще тоді коли солоденьке купується в магазині, і першими в нього вгризаються очі. Прискіпливі оглядини поки солоденьке ще на прилавку закінчуються пристрасним оптичним надкушуванням при пакуванні і транспортуванні солоденького. Інколи буває так, що надкушування виходить за рамки оптичного і псує весь подальший кайф, але на своє виправдання маю зазначити, що такі ганебні повороти трапляються вкрай рідко. Кайф же полягає в тому, щоб недоторканим донести солоденьке додому, покласти його на столі, на кухні і дуже спокійно піти перевдягатись. Вся гра полягала у тому, щоб ставитись до солоденького як до чайника який категорично відмовляється кипіти, тобто тотально не помічати його присутність. Від такої зухвалої поведінки солоденьке починає намагатись потрапити на очі і в будь який спосіб привернути увагу, накопичуючи свою потенційну солодкавість. Витримавши хвилин десять двобою ви будете приємно вражені, а якщо вам вдасться витримати годину такого протистояння - на вас чекає запаморочливий, мов погляд закоханих після трьох годин розлуки, і шалений солодкошторм.
Але цього разу все було не так. Я брів від торгового центру і думав:
"Невже це я. Не може бути щоб це я. То всьо дивні люди зі своїми дивними вчинками, які зустрічаються як раз тоді коли хочеться нормального, звичайного розвитку подій. Або підколки долі, яка дає нам все шо заманеться, виставляючи таку ціну, що краще вже й нічого не просить".
Відчуття нікчемної безпорадності зовсім не нагадувало звичну тиху ейфорію, від усвідомлення того, що в моїй руці, у кульку, лежить солоденьке.
Все почалось з її малого. Ще стоячи в черзі я помітив в перед собою хлопчину років десяти, який не виглядав аж настільки дорослим, щоб самостійно ходити за солоденьким. Не встиг я здивуватись як з'явилась його мати, потім зникала, потім знову з'явилась, потім щось сказала малому і зникла. Черга рухалась хорошим темпом, та й була вельми недовгою, ми за солоденьким бувало і не такі черги відстоювали. Я вже звик до цілеспрямованого малого, з рештою він чоловік і має право на солоденьке, звик і до миготіння чорного плаща його маман, увага моя логічно перейшла на прилавок. Серед розсипу коштовностей різноманітного солоденького стояв він - його величність Король Сенкач. Ну що я можу вам розповісти про сенкач. Краще не буду я вам нічого про нього розповідати інакше цієї розповіді мені не закінчити ніколи. Та й взагалі, невдячна це справа, намагатись передати смак цього шедевра литовсько-польскої кулінарії, а якщо не торкатись смаку, то сухі факти вам вікіпедія розкаже і без мене. Значить дивлюсь я на нього, такого кругленького, запакованого перев'язаного стрічечкою і вже бачу... я дома... його... з молоком.. теплим... як наверну. І буде правда на землі. Нагодувавши очі запримітив собі ще некепського рогалика, якимось фруктовим начинням. З таким планом я підійшов до точки неповернення цього дня і до каси. Привітна Марта, чи Агнешка, чи може Анета закінчила відпускати тортика чоловіку солідної зовнішності, перевела погляд на мене і сказала: "Будь ласка". Розімлілий від споглядання на шедеври кондитерської справи я тільки і зміг промовити "Попрошу сенкач", коли погляд мій впав на мамцю яка у зціпінінні завмерла переді мною біля дитини. Схоже вона на якусь хвильку відволіклась на свого малого, розповідаючи йому щось безсумнівно важливе, і пропустила запитальний погляд продавчині.
Спохватившись я звісно одразу ж спробував відновити справедливість, я мало не закричав "Стривайте, ця пані була першою!" І пані підійшла до каси, і виглядало так, наче вона хоче зробити замовлення. Але все було марно. З її вуст злетіла тільки одна фраза, після якої вона миттю розвернулась, схопила за руку малого і стрімко помчалась повз мене. "Ми взагалі то теж хотіли взяти сенкач."
"Ото треба ж таке, пані 'ображуня' побігла", - сказала продавчиня і посміхнулась.
Немає коментарів:
Дописати коментар