Ранкова розмова

Л: - Дванадцята година. А ви в ліжку. Не соромно?

П: - Ви знаєте, я пізно лягаю. От буквально не можу примусити себе піти спати. Чогось сиджу і сиджу. А зранку вставати ну ніяк не хочеться.

Л: - А може все ж таки встанете?

П: - Напевно ні. Не хочу. Та й сенс..

Л: - Робота. Вам хіба не треба на роботу?

П: - Вони там скоро забудуть як я виглядаю. І взагалі. Цілком дають собі раду, розумні хлопці.

Л: - Гм. То кажете ні лягти, ні встати. А буває у вас таке бажання, впасти в анабіоз (ви ж знаєте, що таке анабіоз?) і вийти з нього колись потім, коли все скінчиться?

П: - Аякже. Тільки сьогодні думав про це. Коли в ліжку лежав. Щоб заморозили і розморозили потім, коли треба буде.

Л: - Заморозити значить. Дорогенький. У вас, нестача емоцій. Гостра. Ви знаєте? Організму не тільки їсти, пити й спати треба. Йому ще емоції потрібні. Пробували компенсувати?

П: - Та які там емоції..

Л: - Ну приміром щось традиційне. Гулянки, дівчата, алкоголь?

П: - Нудно.

Л: - А щось екстремальніше? Дряпатись по скелі, чи на вітрильнику в океан?

П: - Ну де я вам тут скелю візьму? А вітрильник?? Я ж в ліжку! І підніматись з нього не маю ні найменшого бажання.

Л: - Отакої. І як давно кажете це у вас? З того самого часу як зникла?..

П: - Так, рівно з того часу як.

Л: - А знайти, самі, не пробували? Ще раз.

П: - Не можу собі цього дозволити. Обіцяв.

Л: - Журбиночка. Але то нічого. Ви ж про мене знаєте? Вам розповідали, що я можу?

П: - А що можете?

Л: - Та буквально все. Зараз покажу. Закрийте очі.

П: - Закрив.

Л: - Тепер ви бачите її.

П: - Бачу!

Л: - Чудово. Я так і думав. Кого ж вам ще бачити. Але ви її не просто бачите. Ви дивитесь як вона йде. Вона вертається додому. Ходила за хлібом. І тепер йде собі спокійно вулицею...

П: - Спокійно...

Л: - Ну то й що, що спокійно! У вас теж не весь час істерика!

П: - Вибачте...

Л: - Так от, йде вона собі додому. Зайшла в дім. А там рідні. Вітається, говорить. Усміхається їм...

П: - Усміхається...

Л: - Ви мене не виводьте! Та то ж рідні! І взагалі, будете перебивати, піду геть!

П: - Перепрошую...

Л: - Поговорила, пожартувала, віддає буханку і йде до себе. В кімнату. Підходить до вікна. Дивиться. Довго так дивиться. Схоже сумує.

П: - Сумує!

Л: - Ну от що ви за людина... Знайшли з чого тішитись.

П: - Я більше не буду.

Л: - Відходить від вікна, сідає в крісло. Поглядає на годинники. Чекає...

П: - На кого?!

Л: - На коханця! На чарівну фею! Звідки я знаю, на кого?! Чекає собі і поглядає на годинник. Так, схоже дочекалась - стук в двері. Заходить чоловік в білому халаті. Вони говорять.

П: - Про що?

Л: - Погано чути, зараз спробую розібрати. Говорять щось про ранок і вечір. Про те що вона пізно лягає і пізно прокидається. Щось про емоції...

П: - Про емоції??

Л: - Так про емоції. Про те якій він класний спеціаліст, такий вже класний, що все може. От хвалько..

П: - Чекайте, чекайте... Так це ж він їй зараз мене..

Л: - Второпали? Ну нарешті! Так, він їй зараз вас. А ви тут. Розляглись. Як глянути - знудить.

П: - Що ж робити??

Л: - Хутко! Одягайтесь, вмивайтесь! У вас чотири хвилини!

П: - Біжу!