Про Роджера, Стіну і дощ на сороковому поверсі. Roger Waters The Wall Live.

Варшава, 20 Серпня 2013, Стадіон Народовий, квиток в партері за якихось сто метрів від сцени. 

А починалось все з того, що пів року тому я побачив бігборд з рекламою "Roger Waters The Wall Live". Обличчя Роджера займало третину плакату, він дивився крізь темні окуляри, "авіатори", дивився з викликом, наче дорікаючи: "невже ти, ти Снідалов, ти який з дитинства знає Стіну практично напам'ять, ти який не раз і не два називав Pink Floyd улюбленим гуртом, ти який колись вже купував скажено дорогі квитки на шоу в Києві, яке так і не відбулось, ти пропустиш це тепер, коли Стіна сама їде до тебе в гості, у Варшаву?"

А я не мав що відповісти. Я тоді навіть уявлення не мав де буду через пів року, така вже специфіка роботи. Тож останні шість місяців Роджер з'являвся в найнесподіваніших місцях аби з тими самими нотками докору нагадати мені, що життя складається зі змарнованих нагод і імпульсивних вчинків.

До концерту лишились менше двох тижнів і в мене вже не було сумніву у тому, що наступний місяць я проведу у Варшаві. Він зустрів мене знайомим поглядом з бігборда за двісті метрів від мого дому. Роджер, точніше навіть два Роджера на двох плакатах висіли, напевно, для посилення ефекту, або з огляду на відсутність аншлагу. Обидва Роджери дивились на мене вельми скептично: 

" - Думаєш піде?", - перший, схилив головну на бік
" - А хрін його знає", - другий, замислено, - "Мав би"

На наступний день я вже мав квиток. А ще через десять днів навколо мене грізно гуркотів переповнений Стадіон Народовий.

Наші регулярні слухачі в курсі, що таке "The Wall", хто такий Roger Waters і чому це шоу збирає по кільканадцять тисяч глядачів по різних куточках планти, а для решти дам коротку ремарку. 

The Wall - одинадцятий студійний альбом гурту Pink Floyd, проданий у кількості більш ніж  22 000 000 копій по всьому світу, знаходиться на 87-й позиції у списку 500 найкращих альбомів за версією журналу Rolling Stone. Це шоу є одним з найдорожчих за історію шоубізнесу - вартість створення шоу і проведення туру, у якому більш ніж двісті концертів, коштує £37 млн, тобто 60 млн доларів США, а доходи від продажу квитків за два роки склали 377 млн доларів США.

З цим альбомом я познайомився завдяки батьку. Я тоді ще був малим школярем, пам'ятаю він ставив касету в старенький радянський двохкасетник "Скіф" і читав щось, слухаючи Стіну. Пізніше я купив відеокасету (чи може мені її подарували?) з фільмом "Стіна" Алана Паркера, це було щось на зразок двохгодинного відеокліпу до альбому. В часи загострення підліткових протестних настроїв, повертаючись зі школи, я вмикав "Стіну" і заворожено дивився як красиво пояснювалась і розкладалась по поличкам уся несправедливість цього світу.

Перед концертом я зробив кілька спроб переслухати альбом, освіжити в пам'яті, оскільки чув його востаннє вже досить давно. Ці спроби дещо стривожили мене - відчуття з минулого не повертались. Під час прослуховування не виникало якихось особливих емоцій. Взагалі. "Ну, що ж", подумав я тоді "Принаймні зможу потім розповідати, що бачив Стіну і Уотерза власними очима". Сумніви забулись на якийсь час і ожили знову тільки тоді, коли я вже сидів на своєму місці за сотню метрів від сцена, очікуючи на початок шоу.

Let the show begin! Знайома мелодія, піротехніка, кров швидше біжить по жилам, очі бігають поглядом від одного краю сцени до іншого - бутафорська стіна, яка з двох сторін бере сцену в обійми, перетворилась на екран, де з'являються і зникають зображення в такт з ударами серця. З перших хвилин концерту усі сумніви пішли на перекур, залишивши мене, з дозою адреналіну і широко відкритими очима.

Не буду детально описувати перебіг шоу, подам лише враження. Для тих кому хочеться подробиць і хто знає англійську мову рекомендую наступні посилання:

The touring version of Pink Floyd's The Wall is one of the most ambitious and complex rock shows ever staged. Cole Moreton, the only British journalist to go backstage, talks to Roger Waters in Toronto about the bewildering scale of the production  -  and how it was inspired by a loss he has never overcome: the death of his father at Anzio in 1944 

http://www.dailymail.co.uk/home/moslive/article-1327045/Roger-Waters-Backstage-prepares-The-Wall-live-show.html#ixzz2d5VxxW5e

I recently came across this quote of mine from 22 years ago: ” What it comes down to for me is this: Will the technologies of communication in our culture, serve to enlighten us and help us to understand one another better, or will they deceive us and keep us apart?” 

http://rogerwaters.com/why.php

The Wall Live is a worldwide concert tour by Roger Waters, formerly of Pink Floyd The tour is the first time the Pink Floyd album The Wall has been performed in its entirety by the band or any of its former members since Waters performed the album live in Berlin 21 July 1990. According to Cole Moreton of the Daily Mail, "The touring version of Pink Floyd's The Wall is one of the most ambitious and complex rock shows ever staged." It is estimated that the tour cost £37 million ($60M) to stage. The first leg of the tour grossed in North America over $89.5 million from 56 concerts. It was the second highest grossing concert tour in North America in 2010 and the 6th worldwide.

http://en.wikipedia.org/wiki/The_Wall_Live_%28concert_tour%29#cite_note-CMDM-5

Це шоу варто було побачити на власні очі, принаймні для того, щоб знати, наскліьки враження від живого концерту можуть відрізнятись від запису. Ну і ще, аби мати уявлення про те, яким може і має бути якісне живе шоу. Не можу сказати, що я є знавцем дорогих напівтеатральних концертів, але думаю небагато є таких, які  б могли перевершити Стіну за технічним оснащенням. 

Все було зроблено за останнім словом техніки: і якість проекцій і якість комп'ютерної графіки, і різноманітність способів взаємодії з аудиторією. Не буду розповідати особливості постановки аби не зіпсувати задоволенням тим хто ще планує переглянути це шоу вживу чи в записі, зазначу лише, що дві години пролетіли у спробі не пропустити ні найменшої деталі - на сцені і поза нею постійно щось відбувалось.

Однією з новинок цього туру є зміщення пацифіських акцентів від подій Другої Світової у бік сучасних воєнних конфліктів, а також зловживань поліції у різних країнах. Роджер зробив спробу актуалізувати шоу і це йому вдалось на мою думку. Засудження війн в Іраці, Афганістані, Лівії, Сирії, жорстокості поліції в Британії і США дуже органічно вписалась в концепцію альбому і зробили його зрозумілішим для молодшого покоління. 
 

Іншою новинкою став заклик Роджера надсилати фотографії рідних і близьких, які загинули під час воєнних дій. Ці картки, доповнені відповідних коментарм утворили галерею скорботи, вони демонструвались на величезному екрані стіни під час антракту. Серед тих хто надіслали картки були різні національності, навіть один українець, що загинув від рук більшовиків.

Музична складова майже не змінилась порівняно з оригінальним варіантом, небагато, одна-дві пісні, не більше. Суттєвіших зміни зазнало відеооформлення, нові сюжети, присвячені сучасним війнам, нова графіка, нова якість зображення, ну і звісно, старі впізнавані кадри з оригінально фільму "Стіна" Алана Паркера.

Пізніше читаючи сайт Уотерса присвячений подіям туру я натрапив на показовий сюжет, який яскраво говорить про актуальність "Стіни" у наш час. Під час шоу над залом літає величезний надувний кабан з хижою, вишкіреною пикою, розписаний провокаційними написами і розмальований різноманітними корпоративними та релігійними символами, які символізують авторитарні системи. Серед інших на кабанячих боках є знак доллара США, знак корпорацій Шелл і Мерседес, серп і молот комунізму, а також зірка Давида, хрест і півмісяць. Під кінець виступу цей кабан символічно падає на глядачів, які топчуть тварюку.  

Так от після бельгійського концерту, один з відвідувачів, ортодоксально іудейського віросповідання, поскаржився своєму рабину на гірку долю, яка спіткала іудейський символ під час шоу. Місцева релігійна преса не забарилась зі статтями, в яких автора шоу називали мало не нацистом. Реакція Уотерса швидкою. Довгий лист в стилі "дякую за те що стали чудовою ілюстрацією актуальності Стіни, але вибирайте тон і не брешіть на публіку". Більше подробиць про цей інцидент можна прочитати тут (англійська): https://www.facebook.com/notes/roger-waters-the-wall/an-open-letter-from-roger-waters/688037331210720

Втім актуальність Стіни помітна і без додаткової сторонньої допомоги.
Достатньо запитати себе як часто ми є собою?
Чи продовжуємо будувати стіни, відгорожуючи себе від уявних небезпек зовнішнього світу?
Чи почуваємось щасливими, тікаючи від спогадів, страхів і ховаючись від майбутнього?
Як часто наш егоїзм бере гору над бажанням любити і чи помічаємо як він змінює нас?
Чи вміємо дати собі раду, без самобману?

З моменту створення Стіна залишається дзеркалом виняткової чистоти. Створене однією людиною, воно здатне допомогти кожному, хто наважиться поглянути в нього.

По завершенню концерту йти додому не хотілось. Не хотілось відпускати відчуття, щирого, суворого голосу, який лунав вже не зі сцени, а десь всередині. Компромісним варіантом стали відвідини сувенірного магазинчику і нова футболка. 

Почався дощ. Відвідувачі розбігались хто до паркінгу, хто на зупинку автобуса, хто в пошуках таксі. І вже ні що не нагадувало про те, що ще кілька хвилин тому одна людина ділилась дечим дуже особистим, дуже важливим, зі сцени, перед багатотисячним натовпом зачарованих слухачів.

 

"Панорама бар", що знаходить на останньому, сороковому поверсі варшавського готелю Marriott цього вечора зачинено. Найбільш уважні завсідники бару читають оголошення біля входу до готелю і розчаровано розвертаються. Менш уважні - піднімаються на 40й поверх швидкими ліфтами виробництва ThyssenKrupp, "цілують" замкнені двері, читають оголошення і теж розчаровано розвертаються. 

"Панарома Бар зачинено. Перепрошуємо за незручності. 
Адманастрація готелю." 

Іноземцям, які так полюбили роздивлятись нічну Варшаву з висоти пташиного польоту, попиваючи мохіто з маргатирами доведеться шукати собі іншої розваги цього вечора. Але якби комусь з них вдалось зазирнути в середину, той хтось був би здивований і можливо навіть роздратований, розумівши, що бар цьої ночі таки працює і працює він для одного єдиного відвідувача.

Втім ті, в кого назва "Pink Floyd" асоціюється з хорошими спогадами впорались би з дратівливістю дуже швидко. А дзінавшись, що тим єдиними відвудувачем є Roger Waters, який ще півгодини тому вклонявся публіці під овації завершуючи єдиний у Польщі концерт "Roger Waters The Wall Live", наш випадковий свідок, маючи достаньо такту, поквапився б залишити бар без жодних оголошень. Роджер заслужив на відпочинок.

Вода струмочками стікала панорамними вікнами, за якими розмиті помаранчеві плями варшавських нічних вогнів, наче екзотична пліснява вкривали сіро-чорне полотно столиці. Вгадувались контури суворо-величного Палацу Науки і Культури, цей подарунок Сталіна, єдиний у місті, міг дозволити собі розкіш зверхнього погляду на відвідувачів Панорамного Бару, якщо йому було хоч якесь діло до тих відвідувачів. Як наприклад до Роджера. Який ще годину тому розповідав багатотисячному натовпу про потворну егоїстичну сутність радянського комунізму, нацизму (прирівнявши їх), а також, решти авторитарних режимів.

На столику лежали дзеркальні "авіатори", відомі громадянам пострадянських країн як "в стилі Сталлоне, Челлінтано, Кастро". Чорна футболка і джинси. Сивина у волоссі. Зараз він був старий, але навіть таким виглядав значно молодше за свої шістдесят дев'ять.

Самотнє споглядання тривало якийсь час, доки в дверях Панорама Бар не з'явився ще один відвідувач. Охорона не реагує - Роджер чекав на нього. Це чоловік, на вигляд трохи старший за Роджера, вдягнений просто, але кожен поляк, навіть той який ніколи не чув про блюз, безпомилково впізнає в ньому іноземця. Сідає навпроти. У відповідь на запитальний погляд офіціанта, що матеріалізувався поруч, промовляє:

- Що п'єш?

- Пиво

Обертаючись до офіціанта: - Мені те саме.

Дочекавшись поки гостю принесуть випивку, Роджер промовляє:

 - Знаєш, мені здається вони так нічорта і не зрозуміли. І не зрозуміють, Ерік. Ніколи. Хіба що одиниці. - відпиває зі склянки. Ерік чокається, пробує своє пиво.

- Пам'ятаєш останню пісню першого відділення? "Прощавай жорстокий світ?" - Роджер відводить погляд від вікна, вперше поглянувши на гостя.

- Так

- Одна справа коли тебе не розуміють. Здавалось би, треба просто пояснити. І ти пояснюєш. І тобі аплодують, кивають головами, кричать "Дякуємо, все зрозуміло!". А ти дивишся і бачиш - нічорта вони не зрозуміли. Ти кажеш їм "Зачекайте, погляньте, ось..", показуєш щось, пояснюєш, розповідаєш знову. А у відповідь те саме. Вони думають, що все зрозуміли. І хоч ти їх вбий, вони й далі будуть думати так само. - погляд Роджера повертається до вогнів за мокрим вікном. - Та пісня, я завжди мріяв про те як вона мала б завершитись. З останнім звуком починається тиша. Хоча б десять секунд тиші, Ерік, розумієш? Хоча б десять секунд. Наша з ними тиша. Завжди мріяв про неї... Але весь час одне й те саме. В ту секунду коли я замовкаю починаються оплески. Засуньте собі в дупу ті оплески! Нічорта ви не зрозуміли...

Ерік сьорбнув пива: - Ти просто втомився. Це все через дощ. Скільки лишилось до кінця туру?

- Тринадцять концертів, останній 21го Вересня. А відіграли вже двісті дев'ятнадцять.

- Ще місяць. А потім тобі варто відпочити. Десь біля моря, де немає дощу. Може на Сен-Бертельмі?

- Люблю Сен-Бертельмі, там добре.

- Ну от і вирішено. - Ерік відкинувся на спинку стільця. - Після закінчення туру - в Сен-Бертельмі!

- Це мій останній тур зі Стіною,  - Роджер подивився просто в очі, - Лишилось тринадцять концертів. Тринадцять повних залів. У нас з ними ще тринадцять спроб, на те щоб отримати наші десять секунд тиші.

Роджер поглянув у вікно. Дощ не вщухав. До столику підійшов офіціант.

- Бажаєте ще чогось, пане Уотерс?

Він розвернувся до офіціант і зміряв його поглядом. Різка відповідь вже була готова злетіти з його вуст, Уотерс ніколи не вирізнявся поблажливістю з готельним персоналом, але погляд зачепився за зустрічний погляд офіціанта. Запанувала тиша. Ерік помітив як вираз обличчя Роджера пом'якшав. У тиші Панорама Бару лунало найдивніше замовлення з тих які тільки отримували місцеві офіціанти, мовчазне прохання: "один, два, три, чотири..."